Чи може християнство бути бездіяльним? Чи може людина, яка вважає себе християнином, нічого не робити у цьому світі? Чи можна розділяти світ Церкви від реального світу? Чи може бути віра лише моєю особистою справою, моїми відносинами з Господом Богом? Чи можна жити, молитися, вірити, сподіваючись на Царство, закривши своє серце перед своїми братами?
І ці питання здаються мені настільки безглуздими, що я навіть не хочу писати на них відповіді. Є безліч текстів зі Святого Письма, які говорять щось зовсім інше. Які свідчать про те, що любов не може мати до Бога ніякого іншого прояву як любові до людини. І навіть найбільший відлюдник, якій перебуває у постійній молитві і праці, якщо не має любові до братів, як увійде в Царство Небесне? Якщо можна не любити когось, якщо Сам Бог є Джерелом Любові?!
Мені здається, це якимось безглуздям. Це все одно, що увібрати у себе вогонь і не почати горіти? У всі часи святі тим і відрізнялися, що горівши цим вогнем Божої Любові, любити своїх ближніх і нести цю любов до всіх, починаючи від найближчих до найдальших.
Сьогодні у Церкві східнього обряду в Україні є день усіх святих українського народу. Ми святкуємо тих, які своїм життям принесли рясний плід. Ми не вибираємо на якій землі нам народити. Ми не обираємо наших сусідів. Не можемо обрати співпрацівників. Ми віримо в те, що Бог нас поставив тут для того, щоб ми любили. Наше завдання стати святими. І як це вчинили святий Володимир, свята Ольга та безліч людей, імена яких ми може і не знаємо — така саме доля чекає і нас. Це наше призначення — бути святими, стати святими. Це єдина дорога на Небо, взяти участь у святості Бога.
Ми ніколи не потрапимо на Небо нашими зусиллями, нашими добрими справа. Єдина дорога Туди це виконання Божої Волі, а вона часто може різнитися з тим, що нам так насправді хочеться і що ми хочемо вибрати для самих себе. Комусь може здається, що його призначення бути відомим проповідником, керувати Церквою, навертати людей, а він прикований до одного місця, не може вийти з хати, руки його зв’язані.
Слідування за Богом це завжди певне зречення себе, своїх прагнень, свого бачення щастя. Це служіння. Це відповідь на поклик Того, Хто тобі дає якесь завдання. Це не мій вибір. Це не моє прагнення. Це Його вибір. Це Його прагнення. І я усього на всього можу або обрати те, що Він пропонує, або відкинути це. Я є лише творінням. Я не є богом. Так, у мене є якась частина від Його Божества, я вільний, у мене є здібності. Але ми знаємо, що це життя закінчується. Ми знаємо, що прийде час і я не просто буду давати відповідь за свої вчинки: мене будуть судити. Спитають мене за кожну справу, за кожне слово, за кожну думку.
І питати будуть не з того, що я зробив, що я досяг. Питати будуть з того, що я мав зробити, за що я ніс відповідальність. Ніякої реалізації, ніякого мене самого. Питання буде про те, що Бог мені дав. З цього Він буде питати. Чи буде Його цікавити що я купив нову машину? Він спитає мене, як я її використовував. І якщо я все життя збирав гроші, то що відповім Йому? Що для Нього буде моя влада, моя слава? Що Йому з того, що я зробив для себе? Не про це Він буде мене питати. Судить нас будуть з любові. Що я зробив для іншого. Чим я жив. Для кого я жив.
Ось тому ми і прославляємо святих, бо вони змогли. Вони любили. Чинили добро. Думали про інших. І завдяки їм ми тепер живемо. Святий Володимир охрестив Русь і ми тепер християни. Мученики і святі пронесли цю віру крізь століття, випробування, муки — і тепер ми можемо ходити до храму, молитися. Насліддя святих не є лише у минулому. І ми не лише можемо молитися до них тепер, щоб вони допомогли нам, зцілили, підтримали. Їх добрі вчинки сяють до сьогодні. Може ми не знаємо їх імен, може наше добро є ніби наше, а так так насправді це хтось його нам передав, хтось за нього страждав, хтось за нього жив. І те, що я тепер маю, так насправді не моє — а їх. А я усього на всього увійшов у їхню спадщину. Я лише отримав те, що вони зберегли. А я думаю, що це я такій особливий, що це мене Бог обрав, а так насправді за цим добром стоять мої брати і сестри, які любили, які жили Богом і через це передали мені і життя і віру.
Тому цей день для мене є днем подяки. Днем того, що якби Володимир не охрестив Русь, то може б і не було віри тут на нашій землі. І якби не було цих святих і мучеників, то може я і б тепер жив зовсім інакше. Моє життя є даром тих, які пішли за Богом. Так, як свого часу моя бабця привела мене до Церкви, так як я зустрів Там любов, яку передали мені ті, які вірили у Христа.
Церква не є лише добрим місцем для молитов з запахом ладана і гарними іконами. Церква є місцем для мене. Щоб я Там любив. Щоб я Там допомагав іншим. Щоб я був тим, хто любить, хто свідчить про Христа.
Так само і мої відносини з Богом, молитви, пости, якщо вони не переливаються в те, що я допомагаю іншим, не турбуюся про нужденних, не підтримую слабких, свідчать про те, що це все так насправді не є справжнім. Що я живу у своєму світі. Сховався від реального життя. Зачинив своє серце для інших. Живу для себе самого. Бога нема в мені. А молюся я певно для свого доброго психічного стану. І пощу, бо мені так вигідно. І Служба Божа для мене є не місцем зустрічі з Богом, а чимось іншим.
Якщо любов не проливається від мене, то Бог далеко від мене. Хоч скільки б ікон не було у моїй кімнаті, скільки молитовників я не мав, скільки б церковних історій не знав. Якщо я не люблю — я ніщо.
А любити треба ось цих. Ніяких. Тих, з якими не хочеш бути. Тих, які цього не варті. Будь-які, аби не ці. Любити сусідів. Любити друзів. Любити жінку. Дітей. Любити усіх. Не закривати на своєму світі: телевізор, моя програма. Любити тих, які зрадили. Любити тих, які цього не варті. Які ніколи не віддадуть. Які нічого не значать. Любити, нічого не отримуючи від цього. Любити так, як лише Бог вміє любити.
Ось ради цього все це. Пости, молитви. Ладан і Ікони. Матір Божа і Ангели. Навіть Син Божий став людиною лише для того, щоб я міг любити. Ради цього зіслав Святого Духа. Бог хоче жити в мені і Він хоче любити. Через мене. Моїми руками. Моїм серцем. Любити тих, хто поруч. Любити тих, кого я не люблю. Бог хоче любити в мені.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Борьба с тьмой - Антон Мы часто ищем врагов снаружи и вовне, но в себе увдеть не можем через самооправдание. Так обманываемся сами, и обманываем других. Мы поступаем, как волки, напавшие на овец и несущие раззор, не понимая, что нападаем то на собственные Души, и Души своих ближних. Потому и говорил Христос, что ближние ваши - врагами будут.
Архимандрит Даниил (Сарычев) - Девятова Светлана 8 сентября 2006 года в 22 часа 45 минут мирно отошел ко Господу старец Даниил, старейший насельник московского Донского монастыря архимандрит Даниил (Сарычев).
В конце апреля 2006 года мне посчастливилось встретиться с архимандритом Даниилом. (К старцу Даниилу уже почти никого не пускали, после болезни он был очень слаб.) К весне 2006 года книга о православных старцах уже была сдана в московское издательство «Артос-Медиа», мы приступили к работе над второй частью о православных старицах. Рассказывая о схимонахине Любови, мы планировали упомянуть и о том, что блаженная старица Любовь в 1995 году встречалась с архимандритом Даниилом, хотелось немного рассказать и самом старце Данииле. Отцу Дмитрию Шпанько удалось договориться о встрече, но в самый последний момент встречу отменили, но дозвониться до меня и сообщить об этом не смогли, поэтому 30 апреля я приехала в монастырь (заранее), но в назначенный час никого не встретила. Я долго молилась у раки Святителя Тихона, и уверена, что именно по молитвам святого, спустя 2 часа попала в келью старца Даниила, где, по милости Божией, удостоилась получить благословение великого старца, и разделить праздничную трапезу с ним и его духовными чадами.
Нужно признаться, что за три дня до этого, во время обострения язвенной болезни, я не могла вообще принимать пишу, укрепляла себя лишь святой водой, просфорой, да монастырскими сухариками. Старец Даниил благословил есть вместе со всеми, по послушанию съела всё и исцелилась. (В тот день вечером я ждала очередного приступа боли, но всё прошло, на утро я могла уже кушать всё спокойно.) Слава Богу, за всё!
Вечером 21 сентября 2006 года, когда очерк о старце Данииле был в основном готов, внезапно наступило полное изнеможение - долго молилась лёжа, когда силы начали возвращаться, встала, подошла к шкафу с иконами и ощутила благоухание. Благоухала в правом нижнем углу бумажная икона Донской Божией Матери, купленная примерно в конце1991- начале 1992 года в Донском монастыре. (На обратной стороне иконы было написано –«400 лет основания Свято-Донского Ставропигиального монастыря (1591-1991г.г.)». Эта бумажная икона и Курская-Коренная икона Божией Матери «Знамение» (которую мне удалось в своё время приложить к чудотворной иконе), чудом уцелели во время пожара в 1995 году, когда от зажжённой свечи сгорели у меня дома на полке даже иконы приклеенные к деревянной основе. Взглянув на обратную сторону иконы, я вспомнила, как пятнадцать лет назад впервые пришла в Донской монастырь и подошла, как и все верующие, находящиеся около храма, к старцу Даниилу, который только что вышел из храма (в это время многие верующие устремились к нему и стали просить благословения). Благодарю Господа, что удостоилась встретиться со старцем Данилом вновь весной 2006 года.
